Метод
Ме́тод або мето́да (від грец. μέθοδος – «шлях крізь») – систематизована сукупність кроків, які потрібно здійснити, щоб виконати певну задачу чи досягти певної мети; поняття тотожне алгоритму дій і технологічному процесу. Метод (від грец. methodos – шлях дослідження, пізнання) – система правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто спосіб організації теоретичного і практичного освоєння дійсності. Термін метод не однозначний: його застосовують у загальнонауковому, філософському значенні, у спеціально-науковому (що стосується окремої галузі) і у значенні, яке збігається зі значенням терміна методика. У загальнонауковому, філософському значенні термін метод означає шлях пізнання і витлумачення будь-якого явища дійсності. Загальнонаукові методи пізнання базуються на знанні універсальних законів природи, суспільства і мислення. Це методи пізнання предмета в розвитку, в зв’язку і взаємозалежності явищ як єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення, причини і наслідку, необхідності й випадковості, сутності та явища, одиничного, особливого й загального тощо. Кожен спеціальний дослідницький метод втілюється в певну систему логічних дій ученого, стандартизованих прийомів збору, обробки й узагальнення фактів. Таку систему прийомів, яку слід називати методикою наукового дослідження, нерідко називають методом. За висловом. Метод – це шлях, який прокладають до істини, то методика – інструменти, потрібні для розчищення цього шляху [Головіна].
Аналіз і синтез є одним із широко застосовуваних у науковому дослідженні методів є метод аналізу (від грецьк. аnalysis – розкладання, розчленування) – метод наукового пізнання, що являє собою мисленнєве розчленування досліджуваного об’єкта на основні елементи з метою вивчення його структури, окремих ознак, властивостей, внутрішніх зв’язків, відношень. Аналіз надає досліднику можливість проникати в сутність явища, що вивчається, шляхом розчленування його на складові елементи і виявляти головне, суттєве. Аналіз як логічна операція є складовою частиною будь якого наукового дослідження і зазвичай становить його початкову стадію, коли дослідник переходить від нерозчленованого опису об’єкта, що вивчається, до виявлення його будови, складу, а також його властивостей, зв’язків. Аналіз наявний уже на чуттєвій сходинці пізнання, включається в процес відчуття і сприйняття. На теоретичному рівні пізнання починає функціонувати вища форма аналізу – мисленнєвий, або абстрактно-логічний аналіз, який виникає разом із навичками матеріально-практичного розчленування предметів у процесі праці. Поступово людина оволоділа здатністю змінювати цю послідовність: спочатку мисленнєвий, а потім матеріально-практичний аналіз. У кожній сфері знань є немовби власна межа членування об’єкта, за якою ми переходимо до іншого характеру властивостей та закономірностей. Коли шляхом аналізу окреме вивчене, настає наступна стадія пізнання – синтез. Синтез (від грецьк. synthesis – поєднання, сполучення, складання) – це метод наукового пізнання, що являє собою мисленнєве поєднання складників, елементів, властивостей, зв’язків досліджуваного об’єкта, розчленованих внаслідок аналізу, та вивчення цього об’єкта як єдиного цілого. Синтез – це не довільне еклектичне поєднання частин, елементів цілого, а діалектична цілісність із виділенням сутності. Результатом синтезу є цілковито нове утворення, властивості якого не є лише зовнішнє поєднання цих компонентів, але також результат їхнього внутрішнього взаємозв’язку і взаємозалежності. Аналіз фіксує в основному те специфічне, що відрізняє частини одна від одної. Щодо синтезу, то він відкриває те суттєве спільне, що пов’язує частини в одне ціле. Аналіз і синтез знаходяться в діалектичній єдності: наше мислення настільки ж аналітичне, як і синтетичне. Аналіз і синтез беруть свій початок у практичній діяльності. Постійно розчленовуючи у своїй практичній діяльності різноманітні предмети на їхні складові частини, людина поступово вчилася розділяти предмети і подумки. Практична діяльність складалася не лише з розчленовування предметів, але і з поєднання частин в єдине ціле. На цьому підґрунті поступово виникав мисленнєвий аналіз і синтез. Залежно від характеру дослідження об’єкта і глибини проникнення в його сутність користуються різними видами аналізу й синтезу. 1. Прямий чи емпіричний аналіз і синтез – застосовується, як правило, на стадії поверхневого ознайомлення з об’єктом. Цей вид аналізу й синтезу надає можливість пізнати явища розглядуваного об’єкта. 2. Елементарно-теоретичний аналіз і синтез – широко застосовується як потужний засіб пізнання сутності досліджуваного явища. Результатом застосування такого аналізу й синтезу є встановлення причинно-наслідкових зв’язків, виявлення різноманітних закономірностей. 3. Структурно-генетичний аналіз і синтез – дозволяє найбільш глибоко проникнути в сутність опановуваного об’єкта. Цей різновид аналізу й синтезу вимагає вичленовування в складному явищі таких елементів, котрі репрезентують найголовніше, суттєве і мають вирішальний вплив на всі інші сторони об’єкта, що вивчається.
Методи лінгвістики : 1)спосіб організації пізнавальної і дослідницької діяльності з метою вивчення явищ і закономірностей мови як об’єкта лінгвістики. 2) система процедур аналізу мовних явищ та перевірки отриманих результатів. Застосування тих чи інших спеціальних методів залежить від конкретного об'єкта дослідження і тих завдань, які поставив перед собою дослідник. Так, скажімо, якщо дослідник хоче встановити спільне й відмінне в структурі української та німецької мов, то він застосує зіставний метод, а коли йому потрібно дослідити, яку форму мало те чи інше українське слово у праслов'янській мові, реконструювати його внутрішню форму, він скористається порівняльно-історичним методом. Кожен дослідницький метод реалізується в певній системі наукових прийомів (суцільна вибірка матеріалу для дослідження текстів, класифікація його за критеріями, зіставлення класифікаційних рядів за певними параметрами, статистична обробка отриманих результатів тощо). Такі дії вченого нерідко називають методами, хоч правильніше було б їх називати прийомами або методикою дослідження. Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, типологічний, зіставний, структурний, функціональний, конструктивний, дискурс-аналізу.
Зіставний метод – головний метод контрастивної лінгвістики, спрямований на вияв спільних і специфічних рис зіставлюваних мов на всіх їх рівнях, а також в мовленні і у тексті. Зіставний метод (для виявлення відмінних рис мовної форми вираження та змістового наповнення термінів, їх структурних компонентів та елементів у різних мовах) [Вакуленко]. Його об'єктом є вивчення різних мов – споріднених і неспоріднених. Мета застосування: шляхом зіставлення виявити спільні, однакові (ізоморфні) й відмінні, специфічні (аломорфні) риси зіставлюваних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах; поглиблення знань про одну з мов на тлі другої, встановлення характерологічних рис сімей і груп мов, прогнозування інтерференції мов, визначення особливостей взаємодії мов в процесі оволодіння другою іноземною мовою. Головною процедурою є порівняння. На відміну від порівняльно-історичного і типологічного методів, орієнтовний на зіставлення двох (трьох) мов на синхронному зрізі їх розвитку і не має результатом установлення типологічних рис цих мов. Зіставний аналіз передбачає визначення критерію, еталона зіставлення tertium comparationis, вибір якого залежить від мовного рівня обраних об’єктом одиниць. Так, на словотворчому рівні пропонуються критерії словотвірних типів, ономасіологічної структури, внутрішньої форми. На лексичному рівні – компонентний склад значень порівнювальних еквівалентів. Так, наприклад, зіставлення дієслова в українській і англійській мовах виявить наявність в українській мові категорії виду (доконаного і недоконаного) і відсутність її в англійській мові, а зіставлення іменника - наявність в англійській мові категорії означеності (виражається артиклем the) і неозначеності (виражається артиклем а), якої немає в українській мові. Практичне застосування зіставний метод знайшов у теорії та практиці перекладу і в методиці викладання іноземних мов. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні й диференційні словники. Важливою ланкою зіставного аналізу був асоціативний метод виділення перцептивних образів [Селіванова, с. 207]. Зіставний аналіз складався з трьох процедур: 1) системного опису подіб’їв та відмінностей; 2) опори на план змісту; 3)з’ясування функціональних особливостей зіставлюваних одиниць [Аракин, с. 32–35, с. 61–67] та визначення розбіжностей двох порівнюваних лінгвокультур.
Типологічний метод – метод мовознавчих досліджень, спрямований на виділення загальних ознак і закономірностей мов світу і їхню класифікацію залежно від таких ознак. Головним принципом методу є порівняння як установлення схожості і розбіжності між мовами. Метою методу є виділення мовного типу як сукупності відповідних ознак мов (універсалій) або сукупності мов, що їх мають. На відміну від порівняльно-історичного методу, здійснюється аналіз синхронічного стану мов незалежно від їх спорідненості чи віддаленості. На відміну від констрастивного (зіставного) методу, не обмежується зіставленням двох споріднених мов, а простежує типологічні особливості багатьох мов і має метою створення типологічної класифікації мов світу. Традиційна типологічна класифікація мов здійснена В. фон Гумбольдтом, який спирався на розробку мовної типології братів А. і Ф. Шлегелів. Вона ґрунтується на загальних принципах граматикалізації мов світу (на базових ознаках: понятті слова і морфеми, їх співвідношення, способу вираження граматичного значення, характеру морфем, об’єднаних у слові, способу їх об’єднання та позиція словотвірної або словозмінної морфеми відносно кореневої. Усі мови світу він поділяє на чотири морфологічних типи: 1) мови аморфні (кореневі, ізолюючі); 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі (полісинтетичні); 4) флективні (фузийні) (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий уперше виокремив Гумбольдт). Ізолюючі мови – це безафіксні мови чистих коренів, не мають словозміни, складаються з кореневих морфем, граматичне значення виражається переважно за допомогою порядку слів, службових слів і зв'язку смислового прилягання). У чистому вигляді трапляються рідко, хоч деякі мови мають потужну тенденцію до цього типу (в’єтнамська, еве). Аглютинативні мови передають граматичне значення регулярними однозначними словозмінними афіксами, що приєднуються до кореня або основи за характером звучання кореня і сполучаються з ним аглютинацією. Словозмінні афікси є тут єдинами виразниками граматичного значення (тюркські, уральські): okul (школа), okullar (школи), okularimiz наші школи), okularimizda (в наших школах). Флективні – граматичні значення виражаються здебільшого системою флексій, корінь може виступати в кількох варіантах, а словозмінні афікси сполучаються з коренем фузійно; одне значення може виражатися різними афіксами (усі славянські, германські, балтійські та інші індоєвропейські мови, мови афразійської родини). Інкорпоруючі мови характеризуються поєднанням у висловленні аморфних основ-коренів у складні комплекси із використанням певних службових елементів. Такі утворення є водночас і словами, і реченнями, компоненти яких передають зміст головних і другорядних членів речення (частина палеоазіатських мов та індіанські мови Америки). Я прийшов, щоб дати їй це – inialudam, де i – минулий час, n – займенник першої особи Я, i – займенник «це». Дж. Гринбергом запропоновані типологічні індекси для перевірки різних типологічних класифікацій. Це статистичні підрахунки мовних ознак у порівнюваних мовах. Типологічний метод застосовує поняття мови-еталона як метамови опису систем порівнюваних мов. Еталон – це об’єкт, що представляє всі мови світу в одній мові (Ю. Рождественський). Успенський принципами побудови структурної типології вважає метамову та трансформації переходу від неї до конкретних мов і навпаки. Дослідники вважають, що мовою-еталоном можуть бути різні системи: спеціальна штучна мова зі штучними правилами, конкретна мова з гарно розробленою системою, лінгвістична категорія, граматичні правила, семантичне поле, фонетичні, морфологічні і синтаксичні моделі тощо.
Структурний метод (для вивчення формальної та змістової структур терміна) з використанням д и с т р и б у т и в н о г о а н а л і з у (для вивчення сполучуваності термінів та його лексико-семантичних відношень – синонімії, паронімії, омонімії й полісемії в галузевих терміносистемах) [Вакуленко]: застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені й пов'язані строгою системою відношень і зв'язків. Його мета – пізнання внутрішньої організації мови. Є головним методом лінгвістичного структуралізму – напряму досліджень, що виник як альтернатива порівняльно-історичному напряму наприкінці ХІХ ст. і став домінуючим у 20-х р. ХХ ст. Передбачає дослідження мови як системи із притаманними їй а) інваріантними елементами (фонемами, морфемами, лексемами, грамемами, реченнями), що в мовленні співвідноситься з конкретними реалізаціями; б) відношеннями між елементами (синтагматичними ми, парадигматичними, епідигматичними). Парадигматична методика охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлення і протиставлення мовних одиниць встановлюються їх диференційні ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці об'єднуються в різні парадигматичні групи). Парадигматична методика доповнюється синтагматичною, тобто вивченням сполучуваності досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагматика нерідко розкриває приховані властивості мовної одиниці, які при парадигматичному (опозиційному) підході можуть бути непоміченими. Структурний метод реалізується в чотирьох методиках лінгвістичного дослідження - дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу. Структурний аналіз передбачає морфемний та синтаксемний аналіз номінацій простору [Борис, с. 39]. Структурний метод • Метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв’язків і відношень між мовними елементами. Основні ідеї 1) Реальним є не окремий факт (звук, морф, слово), а реальною є мова як система; Система не є сумою, що складається з елементів, вона визначає ці елементи; 2) Відношення домінують над елементами, основними є опозиційні відношення; 3) Оскільки в мові основним є відношення, то для вивчення мови можна застосовувати математичні методи.
Метод гіпотез . Перехід від конкретних індуктивних спостережень до загального дедуктивного зазвичай відбувається шляхом гіпотез, подальшого їхнього підтвердження або спростування і висунення нових. Отже, метод гіпотез полягає в побудові припущення щодо ознак певного явища, чинників, закономірностей, способів існування певного явища. Гіпотеза – це варіант можливого розв’язання проблеми, висувається апріорно і потребує перевірки і підтвердження. Подальший аналіз або підтверджує гіпотезу, перетворюючи її на наукову теорію, або спростовує її. Так, досі не підтвердженими, хоч і не спростованими, залишаються гіпотези вродженої універсальної бази мовних знань Н. Хомського, ностратична гіпотеза походження мови тощо. Вивчаючи порівняльно-історичне мовознавство, ми бачили, як спростовувалася гіпотеза щодо статусу санскриту як індоєвропейської прамови.
Описовий метод : сукупність процедур інвентаризації, класифікації і інтерпретації досліджуваних мовних явищ у синхронії. Виокремлюється не всіма лінгвістами, оскільки опис мовних структур застосовується і в інших методах. Так, наприклад, якщо необхідно дослідити фонетичну систему якоїсь мови, вчений повинен вичленити з мовлення всі звуки, ідентифікувати їх і подати їх повний список (інвентаризувати звуки), відтак класифікувати їх (виділити голосні й приголосні, приголосні поділити на сонорні й шумні, шумні – на дзвінкі й глухі тощо). Послідовність етапів методу: 1) інвентаризації (виділення одиниць аналізу, подання їх повного списку); 2) членування виділених одиниць на менші складові одиниці (сегментація); 3) класифікація одиниць (таксономії); 4) вияву ознак груп таксономії (інтерпретації). На його основі створено так необхідні описові граматики різних мов і тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники. Так, наприклад, якщо нам потрібно вивчити гендерні стратегії в певному типі тексту (стратегії контролювання теми, саморепрезентації, підтримки позитивного іміджу, моделювання інтеракції) ми спочатку виділяємо всі стратегії, потім – виділяємо їх складові у вигляді гендерних тактик і комунікативних ходів, після цього класифікуємо гендерні стратегії і визначаємо ознаки виявлених груп (наприклад, вербальні прагматичні і концептуальні параметри). Описовий метод застосовує прийоми зовнішньої і внутрішної інтерпретації. Внутрішня інтерпретація передбачає класифікацію досліджуваних одиниць за певними параметрами: наприклад, класифікація морфем за місцем і роллю у слові, за участю у слово і формотворенні тощо). Зовнішня – демонструє зв’язки мовної одиниці з позначеною нею реалією, категоріями свідомості, ситуацією позначення тощо. Наприклад, опис гендерних стратегії, виходячи із соціопсихологічних особливостей комунікативної поведінки чоловіків і жінок.
Порівняльно-історичний метод – сукупність процедур реконструкції походження мов від прамов, установлення еволюційних змін і закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на різних етапах формування, доведення генетичної близькості мов. Тобто об'єктом є споріднені мови, які мають спільного предка. П о р і вн я л ь н о - і с т о р и ч н и й метод (для виявлення спільних рис мовної форми вираження та змістового наповнення термінів, їх структурних компонентів та елементів у різних мовах, у різних хронологічних межах) [Вакуленко, с. 39].
Порівняльно-історичний метод виступає як основний інструмент дослідження при відтворенні моделей прамовних станів окремих родин і груп споріднених мов світу, їх подальшого розвитку та членування на самостійні мови, а також використовується з метою побудови порівняльно-історичних описів мов, які входять в ту чи іншу генетичну спільність. До складу його головних прийомів входять: визначення генетичної приналежності мовних даних; встановлення системи відповідностей і аномалій на різних рівнях в порівнюваних мовах; моделювання вихідних прамовних форм (архетипів); реконструкція первинних і проміжних мовних станів; хронологічна і просторова локалізація мовних явищ; генеалогічна класифікація мов. Головними прийомами методу є зовнішня і внутрішня реконструкції. Перша залучає матеріали споріднених мов, друга співвідносить явища однієї мови, представлені на різних етапах її розвитку. Застосовуються методики лінгвогеографії, лінгвостатистики.
Порівняльно-історичний метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) незафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела - мови-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають чіткий закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість встановити (реконструювати) архетипи. Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлення відповідників на всіх рівнях мови Головне завдання цього методу – відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати (відтворити) звуки, слова, їх форми і значення. Наприклад, праіндоєвропейське *bher, реконструйоване на основі порівняння рос. буря, прауральского *purka, звідти запозичене із фінської рос. пурга, порівняння східнослов'янської (української, російської, білоруської) форми слова город із польською grod (ogrod), болгарською град, литовською gardas, німецькою Garten, англійською garden дало можливість реконструювати індоєвропейську форму цього слова "gordi" (при реконструкції цієї форми враховували фонетичні закони, тобто закономірні зміни звуків, які мали місце в різних мовах після розпаду індоєвропейської прамови). Якщо описовий метод застосовують до вивчення сучасного стану мови, то порівняльно-історичний – до минулого, до того ж дуже далекого, яке не засвідчене писемними документами. Саме на основі порівняльно-історичного методу вчені дійшли висновку, що у далекому минулому існувала індоєвропейська мова-основа (прамова), відтак спільнослов'янська (праслов'янська) мова, з якої розвинулися всі слов'янські мови. Головним принципом методу є історизм. Основоположниками вважаються німецьки мовознавці Ф. Бопп, Я. Гримм, датчанин Р. Раск і російський дослідник О.Х. Востоков. Зародження методу позначено розробками: 1) проблеми походження мови від прамови, якою спершу став санскрит, відкритий англійським сходознавцем У. Джонсом у 1786 р. (у другій половину 19 ст. це положення було спростоване А. Шлейхером); 2) концепції мовних сімей (класифікації уральських й алтайських мов, подані у таблицях П. фон Страленберга у 1730 р.); 3) генеалогічної і типологічної класифікації мов; 4) універсальних граматика (порт-Рояля 1660 р.) і створення багатомовних словників. На основі порівняльно-історичного методу створено історичні й порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники (словники, які пояснюють походження слів) [Кравченко: 82].
Основні положення порівняльно-історичного методу: 1) кожна мова відрізняється неповторними особливостями, що розкриваються лише під час порівняння з іншими мовами; порівняння виявляє в деяких з них спорідненість – походження із спільного джерела, будь-якого чинного або вже зниклого; 2) на цьому підґрунті мови об’єднуються в мовні групи і далі в мовні сім’ї, наприклад, слов’янську, романську, германську, балтійську й інші групи в складі індоєвропейської сім’ї мов; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені лише неперервним історичним розвитком, який визнається найважливішою властивістю мови взагалі; 4) при історичній зміні звуки змінюються швидше, ніж інші елементи мови. Видозміни звуків у межах однієї мовної сім’ї суворо закономірні і можуть бути сформульовані у вигляді фонетичних законів. Корені слів і флексії (з урахуванням звукових законів) зазвичай зберігають стійкість упродовж тисячоліть, що і дозволяє встановити архетипи цих елементів мови. Обмеженість порівняльно-історичного методу виявляється в неможливості пояснити подібності неспоріднених мов, тобто подібності типологічні, головним чином у сфері семантики (значення) і синтаксису і в неможливості відтворити цілісну картину мови як синхронної, чинної сьогодні системи. Перше обмеження викликало до життя розробку типології мов, поняття фреквенталій (найчастотніших явищ у мовах різних сімей, «майже універсалій»), а друге привело до радикального перелому – появи структурного підходу до мови і методу новітнього логічного (концептуального) аналізу мови. 37 Порівняльно-історичне мовознавство, таким чином, протистоїть описовому, чи синхронічному, мовознавству, нормативному та загальному мовознавству.
Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) • Сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку. • Мета: це відкриття законів, за якими розвивалися мови в минулому. • Завдання: 1) відтворення моделі прамови; 2)Розкриття історії подальшого її членування на окремі мови; 3) розвиток виділених мов; Основні положення • Порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела – мови – основи (прамови); • За рівнем спорідненості мови об’єднуються в сім’ї, групи, підгрупи; • Відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; • Зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість установити архетипи.
Центральне завдання історичного методу – дослідження розвитку фонетики, морфології, синтаксису та інших сторін структури окремої конкретної мови. Предметом дослідження стає мовна структура в її історичному розвитку, закономірності такого розвитку. Порівняльно-історичні дисципліни, що вивчають одну мову, доцільно розглядати в послідовності їхнього становлення: історична фонетика, історична граматика, історичний словотвір, діалектологія, історія мови, ономастика, історія літературної мови, історія мови художньої літератури та багато інших.
Найпоширенішим прийомом збору матеріалу є анкетування. Анкетування (від фр. enquete) – процес збору первинних матеріалів соціологічних, економічних, демографічних, маркетингових та інших дослідженнях. Це метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт під час безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога та респондента через реєстрацію відповідей респондентів на сформульовані запитання. Методи опитування поділяються, в свою чергу, на анкетування й інтерв'ювання. Відповідно, анкета – це тиражований, упорядкований за формою та змістом набір запитань у формі опитувального листка. Анкетування має суттєву перевагу: опитування максимально формалізується, й таким чином забезпечується висока порівняльність відомостей та їх машинне опрацювання; анкетування забирає часу менше, ніж інтерв'ю, не потребує залучення великої кількості осіб, які його здійснюють, анкети можна роздавати через представників адміністрації чи вислати поштою; витримується вимога анонімності відповідей, що підвищує їхню достовірність. Анкетування – найбільш поширений і ефективний метод збору первинної інформації. Анкета повинна мати три частини – вступну, соціологічну і власне лінгвістичну. У вступній частині викладають суть і мету опитування. Соціологічна частина анкети містить запитання соціодемографічного і біографічного характеру про інформанта (стать, вік, національно-мовна належність, професійний статус, культурно-освітній рівень тощо). Власне лінгвістична частина охоплює запитання, на основі яких проводять дослідження і роблять узагальнення.Анкетування необхідно поєднувати зі спостереженнями. Спостереження допомагають зіставити інформацію, яку дає респондент, з об'єктивними фактами.
Однією з форм спостереження є інтерв'ю. Інтерв'ю (англ. interview) – це бесіда, вибудована за певним планом через безпосередній контакт інтерв'юера з респондентом з обов'язковою фіксацією відповідей. В соціології використовується як один з основних методів збору первинної соціологічної інформації. Тут поєднується опитування і спостереження: слухаючи відповіді інформанта, інтерв'юер може одночасно спостерігати за особливостями його мовлення. Інтерв'ю може бути індивідуальним і груповим, одноразовим і багаторазовим. Особливо цінним інтерв'ю є тоді, коли йдеться про ставлення опитуваного до предмета дослідження, оскільки з інтерв'ю можна отримати значно повнішу інформацію, ніж на основі анкет. Однією з форм спостереження є інтерв’ю. Тут поєднується опитування і спостереження: слухаючи відповіді інформанта, інтерв’юер може одночасно спостерігати за особливостями його мовлення. Інтерв’ю може бути індивідуальним і груповим, одноразовим і багаторазовим. Особливо цінним інтерв’ю є тоді, коли йдеться про ставлення опитуваного до предмета дослідження, оскільки з інтерв’ю можна отримати значно повнішу інформацію, ніж на основі анкет. Розрізняють два різновиди спостереження: включене і невключене. При включеному спостереженні, яке, по суті, перехрещується з інтерв’ю, дослідник виступає як один із безпосередніх учасників бесіди, але й водночас непомітно для всіх контролює хід бесіди. Мовлення учасників комунікативного акту записують на магнітофонну стрічку. Найефективнішим і найрезультативнішим включене спостереження є у випадках, коли інформацію збирають у малих групах людей – у сім’ї, серед друзів, у гуртках за інтересами тощо. У таких невеликих колективах, члени яких об’єднані спільними інтересами, а не формальними зв’язками, можна створити атмосферу невимушеності, що наближує до умов спілкування, характерних для природного мовлення. При не включеному спостереженні дослідник стежить за мовним актом, але сам не бере в ньому участі. Зібраний матеріал опрацьовують і класифікують за наперед продуманою програмою. Великі масиви даних обробляють на комп’ютерах.
Експеримент – це спроба, дослід, які потребують підтвердження чи спростування. Це форма пізнання об'єктивної дійсності, один з основних методів наукового дослідження, в якому вивчення явищ відбувається в доцільно вибраних або штучно створених умовах, що забезпечують появу тих процесів, спостереження яких необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Види експериментів: пасивний експеримент; активний експеримент[Мартінек].
Бесіда як метод навчання є «діалогом між учителем і учнем, який підпорядковується конкретній меті». Цей метод широко застосовується у процесі навчання молодших школярів і має великі можливості в керуванні їхньою пізнавальною діяльністю. Бесіда – це «складний спосіб організації пізнавальної діяльності учнів. Особливість цього методу навчання полягає у тому, що інформація відтворюється або сприймається школярами частинами, у формі запитання – відповідь». Якщо «поза увагою дітей залишається хоч одна частина змісту, знання стають фрагментарними, втрачається їхня сутність, у дітей зникає інтерес і бажання працювати». У дидактиці визначено такі функції методу бесіди: створення психологічної установки на засвоєння нового матеріалу, мотивація пізнавальної діяльності учнів під час вивчення певної теми, постановка перед учнями проблемної ситуації; розкриття змісту фактичного матеріалу; опис певного об'єкта, повідомлення про події, явища; розкриття причинно-наслідкових та інших зв'язків між предметами та явищами навколишнього середовища; зведення знань у певну систему; інструктування учнів щодо їхньої діяльності. Широкі функції бесіди у системі навчання і виховання молодших школярів зумовлюють її місце у навчальному процесі. Бесіди можуть застосовуватися на всіх етапах навчання: під час підготовки до засвоєння нового матеріалу, в процесі його пояснення, засвоєння, застосування та узагальнення. Бесіда також – це структурний елемент (прийом) усіх інших методів. Основна її функція у цій якості – це «керування різними видами навчально-пізнавальної діяльності молодших школярів». Серед теоретиків дидактики та вчених, котрі займаються методами навчання та їх класифікацією, й досі немає однозначного погляду на місце евристичної бесіди серед них. По суті, жодна з існуючих класифікацій за певним критерієм не визначає окремого місця цьому методу. За основу класифікації Ю. Бабанського береться або джерело інформації (поділ методів на словесні, наочні і т. д.), або характер інтелектуальної та пізнавальної діяльності учнів (репродуктивні, частково-пошукові методи тощо). Таким чином, якщо розглядати евристичну бесіду як “бесіду, що передбачає евристичних хід думок”, то вона є однією із форм методу бесіди, що належить до групи словесних методів, якщо ж розглядати її як евристичну (частково-пошукову) роботу учнів, що має форму бесіди, місце евристичної бесіди – форма частково-пошукового методу. Таким чином, евристична бесіда знаходить своє місце на перетині двох класифікацій. Бесіда як метод навчання є «діалогом між учителем і учнем, який підпорядковується конкретній меті». Цей метод широко застосовується у процесі навчання молодших школярів і має великі можливості в керуванні їхньою пізнавальною діяльністю.
Бесіда також – це структурний елемент (прийом) усіх інших методів. Серед теоретиків дидактики та вчених, котрі займаються методами навчання та їх класифікацією, й досі немає однозначного погляду на місце евристичної бесіди серед них. По суті, жодна з існуючих класифікацій за певним критерієм не визначає окремого місця цьому методу.За основу класифікації Ю.Бабанського береться або джерело інформації (поділ методів на словесні, наочні і т.д.), або характер інтелектуальної та пізнавальної діяльності учнів (репродуктивні, частково-пошукові методи тощо). Таким чином, якщо розглядати евристичну бесіду як “бесіду, що передбачає евристичних хід думок”, то вона є однією із форм методу бесіди, що належить до групи словесних методів, якщо ж розглядати її як евристичну (частково-пошукову) роботу учнів, що має форму бесіди, місце евристичної бесіди – форма частково-пошукового методу. Таким чином, евристична бесіда знаходить своє місце на перетині двох класифікацій.
Метод медіамоніторингу (прагматичного моніторингу), використаний для опрацювання максимально повного аналізу медіаджерел сучасної України. Так, до суцільної вибірки мовного матеріалу за допомогою зазначеного методу ввійшли медіатексти різних сфер (політичної, економічної, культурно-мистецької, освітньої та ін.), жанрів (інформаційно-аналітична, художньо-публіцистична група жанрів друкованої та електронної преси) й засобів зв’язку (радіо, телебачення, Інтернет, реклама та ін.) [Шевченко, Сизонов].
Метод лінгвістичної географії. Просторове розміщення мовних явищ вивчають й інтерпретують за допомогою методу лінгвістичної географії. Метод лінгвістичної географії (ареальний) – сукупність прийомів,які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти. Зв’язок методу лінгвогеографії з порівняльно-історичним полягає у тому, що він також має на меті відтворення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв’язків між мовами, які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв’язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мовних групах або сім’ях, у яких відсутні старописемні пам’ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів. Поштовхом для розвитку лінгвогеографічного методу стали методика реконструкції прамови А. Шлейхера і теорія концентричних хвиль Й. Шмідта, суть якої зводиться до твердження, що кожне нове мовне явище поширюється з певного центра поступово згасаючими хвилями, через що споріднені мови непомітно переходять одна в одну. Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає чотири етапи: 1) складання питальника; 2) збір матеріалу (анкетний чи польовий); 3) картографування зібраного матеріалу; 4) інтерпретація нанесеного на карту діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслюють, обмежують) територію поширення певного мовного факту. Дослідження проводять у двох аспектах – синхронічному та діахронічному. Шляхом синхронічного аналізу визначають лінгвогеографічну ієрархію ізоглос, говірок, говорів, діалектів, наріч. Об’єктом дослідження діахронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення. Основоположником методу лінгвогеографії і всього напряму ареальної лінгвістики є німецький учений Георг Венкер, який у 1881 р. опублікував перший у світі діалектологічний атлас. Вагомий внесок у подальше вдоско
⠀ Алексенко, С.Ф. (2020). Конкретно-наукові методи лінгвістичних досліджень. Методичні рекомендації. Суми Вид-во СумДПУ ім. А.С. Макаренка.https://repository.sspu.edu.ua/bitstream/123456789/9505/1/Aleksenko_Konkretno-naukovi%20metody.pdf
⠀ Жаботинская, С. А. Концептуальный анализ языка: фреймовые сети. Мова: науково-теоретичний часопис з мовознавства. № 9.: Проблеми прикладної лінгвістики. Одеса, 2004. С. 81-92.
⠀ «Словник іншомовних слів» Володимир Лук'янюк, 2001-22
⠀ Словник української мови: в 11 томах. – Том 2, 1971. – С. 466.
⠀ Селіванова, (2006) О.О. Сучасна лінгвістика. Термінологічна енциклопедія. Полтава: Довкілля–К. 716 с.
⠀ Габідулліна, А.Р., Колесніченко, (2019) О.Л. Г12 Методологія сучасних лінгвістичних досліджень: навчальний посібник. Слов’янськ: Вид-во Б.І. Маторіна. 322 с.
⠀ Мартінек, С. (2007) Український асоціативний словник : в 2 т. / С. Мартінек. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – Т. 1 : Від стимулу до реакції.
⠀ Морозова, Е. И.(2004) Проблема значения в свете современных семантических теорий. Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. № 635. С. 114–117
⠀ Филлипс, Л. (2004) Дискурс-анализ. Теория и метод / Луиза Дж. Филлипс, Марианне В. Йоргенсен – Х. : Гуманитарний центр, 2004. – 336 с.
⠀ Йоргенсен, М. В. (2008) Дискурс-анализ. Теория и метод / М. В. Йоргенсен. – Х. : Гуманитарный центр, – 352 с.