Епітет

Епітет (дав.-гр. ἐπίθετον, трансліт. epítheton[) – це слово чи словосполучення, завдяки особливій функції в тексті, допомагає слову набути нового значення або сенсового відтінку, підкреслює характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища, збагачує мову новим емоційним сенсом, додає тексту певної мальовничості та насиченості. Застосовується до реальних чи вигаданих персонажів, божеств, об'єктів, а також біологічних назв. Це також може бути титул з означенням: наприклад, Афіна Паллада, Александр Великий, Сулейман Пишний або Святослав Завойовник. Як епітет переважно вживаються прикметники (Д. Чередниченко: «Покличу тебе до зеленого шлюбу»), переводячи свої другорядні лексичні значення на основні, чим вони різняться від звичайних означень («зелений листок»). Крім оригінальних епітетів, винайдених автором (Олег Ольжич: «скам'янілі дні»), у художніх творах з'являються і постійні епітети або літературного походження (Я. Щоголів «сонце золоте»), або фольклорного («ясні зорі, тихі води»). У ролі епітета можуть бути й інші частини мови, зокрема іменник (Ю. Липа «…світ – жіночість незрівнянна»), зумовлюючи процес метафоризації епітета. Вираз нагородити епітетом також може означати образливу, наклепницьку або принизливу фразу. Оскільки епітет входить до складу обов’язково двочленної конструкції: означення та означуване, його доречно – з перекладознавчого погляду – розглядати саме у складі словосполучення загалом, як епітетну конструкцію. Епітетна конструкція – один з різновидів словесних образів, що належать до найважливіших категорій індивідуально-авторського стилю письменника. Оскільки епітетна конструкція має семантико-стилістичну та експресивну значущість, вона є одиницею перекладу і перекладається як єдине ціле з урахуванням актуалізованих у тексті оригіналу конотацій, незалежно від наявності чи відсутності еквівалентних конструкцій у цільовій мові. Епітет набуває свого особливого (переносного) значення лише у зв’язку з означуваним словом. Відтворюючи епітетну конструкцію, слід ураховувати, що мови відрізняються не лише фонетичною, граматичною та лексичною структурами, а й нормами сполучуваності компонентів атрибутивних виразів, що передбачають логічну та семантичну взаємозалежність компонентів атрибутивних конструкцій. Руйнування цих звичних норм якраз і створює "ефект несподіванки", що є основою будь-якого тропу і спричинює образність та експресивність виразу. Означуване слово розширює семантичне поле означення, яке, у свою чергу, висвітлює нові, іноді несподівані, семантичні властивості самого описуваного слова. Відтворення аксіологічної і когнітивної сутності епітета у перекладі вимагає глибокого прочитання і визначення його семантико-стилістичної та експресивно-емоційної функції у системі складного художнього цілого. З огляду на експресивне забарвлення, визначають три групи словесних образів: образні авторські новотвори, вислови з притемненою образністю та фразеологічні одиниці, де образ уже майже стерся. Епітетні конструкції належать до першої (індивідуально-авторські епітети) і другої (сталі епітети) груп, адже семантична структура епітета не зазнає вповні тих змін, що властиві семантичній структурі власне фразеологізмів. Однак у процесі викристалізовування семантика сталої епітетної конструкції проходить ряд перетворень, близьких за своєю природою до процесів, що властиві фразеологізмам. Зокрема, ідеться про повну чи часткову десемантизацію означального компонента. Урахування цього процесу під час відтворення образу цільовою мовою – запорука адекватного перекладу. Щоб передати “складну простоту” постійних епітетних конструкцій, перекладач повинен осягнути символічну специфіку її компонентів, пов’язані з ними історико-культурні асоціації, під впливом яких вони піднімаються над своїм буквальним значенням. Образність епітетної конструкції забезпечують не тільки особливості лексичної семантики, а й семантика форми. Функціонуючи на двох рівнях – лексико-семантичному і синтаксичному – епітет поєднує лексичну і граматичну валентності. Семантична навантаженість епітетної конструкції залежить і від морфологічного вираження, і від позиції означення щодо означуваного слова, і від його функцій у реченні. Зіставний аналіз морфолого-синтаксичної будови епітетних конструкцій українського та англійського художнього мовлення дав змогу виділити в них ряд конвергентних і дивергентних ознак. Щодо структурного вираження епітетної конструкції української та англійської мов, то конвергентними є: 1/ одинні, 2/ парні, 3/ ланцюжкові, 4/ двоступеневі епітетні конструкції. Крім епітетних конструкцій, характерних для обох мов, в англійській мові натрапляємо на дивергентні конструкції, притаманні лише їй: 1/ фразові; 2/ синтаксичні епітети. Широка варіативність морфологічних засобів, що використовуються для творення одинної епітетної конструкції, спричинює її вживання в обох зіставлюваних мовах. На рівні одинної епітетної конструкції в українській мові визначають такі моделі, дивергентні щодо англійського епітета: а/ епітетна конструкція із означальним компонентом, вираженим нестягненою повною формою прикметника, часто з димінутивними суфіксами або префіксом пре–; б/ кліше-дублет (епітетна конструкція з повторами того самого кореня в означенні та в означуваному слові). Оскільки дивергентні епітетні моделі української та англійської мов відображають структурні і конотативні своєрідності цих мов, вони визначаються як структурно-конотативні реалії. Визначення дивергентних ознак української епітетної конструкції у зіставленні з англійською має важливе значення: воно сприяє глибшому осмисленню стилістичних своєрідностей українського художнього мовлення порівняно з англомовним та випрацюванню методики перекладознавчого аналізу. Через розбіжності у морфолого-синтаксичній будові неблизькоспоріднених мов, епітетна конструкція може зазнавати певних лексико-граматичних трансформацій у процесі перекладу. Перекладачі зосереджуються на відтворенні другого смислового пласту, бо морфолого-синтаксичні відповідники мови оригіналу і мови перекладу, у багатьох випадках, мають різновартний стилістичний заряд. Часто оригінальні епітетні конструкції (зокрема із структурно-конотативними реаліями як компонентами) залишаються недосяжними для перекладу і заміщуються нейтральними щодо образності атрибутивними словосполученнями. В українській та англійській мовах є конструкції, що збігаються не лише смислом, а й покомпонентним складом, стилістичними та експресивними нюансами. Для них у дисертації обґрунтовано термін повні епітетні відповідники на основі терміна Р.П. Зорівчак “повні образні відповідники”. Однак таких відповідників в епітетному фонді української і англійської мов обмаль. Тут мова не може йти про індивідуально-авторські утворення, хіба що про сталі епітети. Часом різні за своїм лексичним складом епітетні конструкції можуть мати однакове предметно-логічне значення, майже рівновартні емоційно-експресивні та функціонально-стилістичні характеристики. Такі епітетні одиниці перебувають у стосунках часткових епітетних відповідників, що можуть забезпечувати повну адекватність відтворення. Калькування епітетних конструкцій, зокрема у дистантних, до того ж, різносистемних, генетично віддалених мовах, – це передусім умотивоване калькування певного предметно-логічного смислу епітетної конструкції (другого смислового пласту), а не його зовнішньої маніфестації. У процесі перекладу інтерпретатор найкраще усвідомлює, бачить і відчуває образ, створений епітетною конструкцією, а тоді вже думає над його словесним вираженням засобами рідної мови, мобілізуючи, як писав Г.П. Кочур, свої внутрішні мовні ресурси. Дві різномовні епітетні конструкції різної зовнішньої маніфестації можуть мати ту саму денотативну і конотативну семантику, тобто другі смислові пласти можуть у них повністю збігатися. Термін смислово-образна епітетна калька вважаємо доречним для такого типу кальок. Значно рідше, відтворюючи функції епітетних конструкцій, перекладачі послуговуються дескриптивною перифразою. Іноді у перекладі епітет замінюється іншим тропом чи стилістичною фігурою (передусім порівнянням). Аристотель тлумачив сутність епітета як «прикрашальне слово», визначаючи основні його функції: орнаментальну й акцентуації головної ознаки [Аристотель, с. 76]. Сучасні мовознавці витлумачують термін «епітет» здебільшого традиційно, як наявність «ситуативно-оказіонального поєднання означення та означуваного, що завдяки дуальній організації приводить до художнього взаємозбагачення поняття та його прикмети» [Волковинський, с. 272]. Академічний тлумачний словник української мови подає таке визначення поняття «епітет»: «художнє означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії» [Словник української мови, с. 484]. Термін «епітет» має два значення. У широкому значенні епітет – будь-яке визначення, один із прийомів поетичного стилю, а у вузькому – це «слово або кілька слів, доданих до звичайної назви предмета, для того щоб посилити його виразність, наголосити на одній з ознак в предметі – на тій, яку в конкретній ситуації важливо висунути на передній план, рекомендувати особливій увазі читача» [Жирмунский, с. 69]. Розглядаючи архітектоніку й образне наповнення епітетних конструкцій, визначають епітетну конструкцію як перцептивно-композиційну єдність за ознакою вираження цілісної мовленнєвої форми, яка має впорядкований звуковий і словесний матеріал, а також як явище «активізованої апперцепції», яка через значне емоційно-змістове наповнення виходить за межі перцепції [Волковинський, с. 273]. Загалом до епітетної структури входить здебільшого означення (якість, ознака, характеристика) та означуване (предмет, поняття, явище). Широке використання епітетів у художніх творах зумовлене потребою в образній характеристиці певної реалії, наданні їй експресивності й виділенні ознак, помічених автором на інтуїтивному рівні [Сапун, с. 248].

Джерела:

⠀ Аристотель, Поетика. Київ: Мистецтво, 1967. 134

⠀ Словник української мови: в 11 томах. Т. 2. 1971, С. 484. URL: http://sum.in.ua/s/epitet