Синхронія

Синхронія (від гр. synchronos – одночасний). Дослідження стану мови як цілісної системи взаємопов’язаних і взаємозумовлених фонетичних, лексичних, граматичних та інших елементів у певний період розвитку. Синхронічне вивчення мови – предмет описової лінгвістики. Будь-яку мову можна вивчати протягом усього часу її історичного розвитку, а не тільки на сучасному етапі. Синхронічна система мови не є абсолютно стійкою, нерухомою, а постійно перебуває в русі. У ній є те, що зароджується, і те, що зникає. Це відбивається в наявності варіантів (фонетичних, граматичних, словотворчих), неологізмів, застарілої лексики тощо [Ганич, Олійник, с. 256]. Розмежування синхронії та діахронії здійснив основоположник лінгвістичного структуралізму Ф. де Соссюр у курсі лекцій із загального мовознавства, який він читав у Женевському університеті у 1907-1911 рр. і який посмертно видали його учні у 1916 р. Синхронія стала альтернативою діахронічному підходу порівняльно-історичного мовознавства та ознаменувала становлення нової лінгвістичної парадигми (системно-структурної) і поворот до вивчення сучасного стану мови як системи ієрархічно структурованих рівнів. Протиставлення синхронії діахронії стало взаємним доповненням, яке й донині визнане не всіма лінгвістами. Розробка і проблематика цього протиставлення була здійснена Казанською лінгвістичною школою, яку очолював І. Бодуен де Куртене. Вчені створювали підґрунтя для досліджень послідовниками синхронічного й діахронічного словотвору [Селіванова, с. 658].

Джерела:

⠀ Ганич, Д.І., Олійник, І.С. Словник лінгвістичних термінів (1985). К.: Вища школа.

⠀ Селіванова, О.О. (2011). Лінгвістична енциклопедія. Полтава: Довкілля-К.