Порівняльна лінгвістика
Порівняльна лінгвістика, або порівняльно-історичне мовознавство – один з основних напрямів лінгвістики, головною метою якого є розробка процедур реконструкції походження мов від прамов, встановлення еволюційних змін і закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їх порівняння на різних етапах формування. Головним принципом порівняльного мовознавства є історизм, який мав світоглядне підґрунтя (еволюційні погляди Карла Ліннея запропонував наукову класифікацію відомих тоді рослин і тварин, теорія еволюції шляхом природного відбору Чарльза Дарвіна та ін.).
Порівняльна лінгвістика, в широкому значенні, – це комплекс лінгвістичних дисциплін, які використовують при вивченні мов методи зіставлення та порівняння. До порівняльної лінгвістики належать порівняльно-історичне, ареальне, типологічне мовознавство, перекладознавство і зіставне мовознавство у вузькому розумінні (лінгвістична наука, що вивчає спільне та відмінне у мовах). Порівняльне мовознавство, або порівняльно-історичне мовознавство (раніше порівняльна філологія), є гілкою історичного мовознавства, що стосується порівняння мов для встановлення їх історичної спорідненості та має на меті побудувати мовні сім’ї, реконструювати протомови та вказати зміни, що привели до задокументованих мов. Щоб зберегти чітку різницю між засвідченими та реконструйованими формами, порівняльні лінгвісти додають зірочку до будь-якої форми, якої немає в збережених текстах. Розроблено ряд методів проведення мовної класифікації, починаючи від простого контролю та закінчуючи комп’ютеризованим тестуванням гіпотез. Такі методи пройшли довгий процес розвитку.
Зародження цього напряму підготовлене:
– по-перше, діяльністю щодо нормалізації мов шляхом створення одномовних і загальних раціональних граматик, а також словників, зокрема, й багатомовних;
– по-друге, домінуванням у мовознавстві XVIII ст. проблеми походження мови;
– по-третє, розвитком ідеї спільності походження певних мов, розробкою концепцій мовних сімей;
– по-четверте, відкриттям англійським сходознавцем Ульямом Джонсом у 1786 р. санскриту як спільного предка (прамови) для латинської, грецької та англійської мов, що було підтверджено також Фрідріхом фон Шлегелем. Важливим підґрунтям появи порівняльно-історичного мовознавства були перші спроби генеалогічної класифікації мов і розробки типологічної класифікації мов залежно від їх структурних, граматичних і функціональних рис безвідносно до генетичної спорідненості.
Розрізняють три етапи розвитку порівняльно-історичного мовознавства:
– романтичний, який обмежувався діяльністю основоположників порівняльного мовознавства;
– натуралістичний, представлений концепцією А. Шлейхера і його послідовників;
– молодограматичний, що виник у 70-ті рр. XIX ст. і був зумовлений пошуком шляхів подолання кризи компаративістики.
Порівняльна граматика була найважливішою галуззю мовознавства в ХІХ ст. у Європі. Припущенням, важливим для порівняльного методу, є неограматичний принцип, згідно з яким закони, що регулюють звукові зміни, є регулярними і не мають винятків, які не можуть бути враховані якимись іншими регуляторними явищами мови. Порівняльний метод був розроблений і успішно використаний у ХІХ столітті для реконструкції батьківської мови, протоіндоєвропейської, і з того часу застосовувався для вивчення інших мовних сімей.
Основоположниками порівняльно-історичної наукової парадигми вважають німецьких мовознавців Франца Боппа Якоба Гримма, братів Фрідріха і Августа Шлегелів, фон Гумбольдта, датчанина Расмуса Раска і російського дослідника Олександра Христофоровича Востокова.
⠀ Селіванова, О.О. (2011) Лінгвістична енциклопедія. Полтава:Довкілля-К.
⠀ Селіванова, О. О. (1999). Актуальні напрями сучасної лінгвістики: аналітичний огляд : навч. посібник К. : Фітосоціоцентр, 148 с.