Ономастика
Розділ лексикології, в якому вивчаються власні назви – їх виникнення, закономірності розвитку, структура, особливості вживання у мові тощо, називається ономастикою (від. грец. onomastikos – той, що стосується імені). Також ономастикою позначають усю сукупність власних назв. Ономастика поділяється на розділи, кожен з яких досліджує певну групу власних назв.
1.Антропоніміка (від грец. antrōpos – людина і оnyma –ім’я) –вчення про антропоніми, тобто особові імена людей, імена та по батькові, прізвища, прізвиська, псевдоніми (Лариса Петрівна Косач – Леся Українка, Ольга Косач (Драгоманова) – Олена Пчілка, Павло Губенко – Остап Вишня).
2. Етноніміка (від грец. ethnos – народ і оnyma – ім’я) – вчення про етноніми, тобто власні назви народів, родів, племен, союзів племен, народностей, націй.
3. Зооніміка - наука про зооніми, власні імена (клички) тварин, одна з наймолодших галузей ономастики. Зооніми – імена різних тварин та птахів – традиційно розглядаються як особлива складова ономастичного простору зі своїми традиціями, які варіюють в значному діапазоні в різних народів і в різні епохи [Вікіпедія].
4. Топоніміка (від грец. topos – місце, місцевість і оnyma – ім’я) – вчення про топоніми, тобто власні географічні назви. З топоніміки виокремилися такі її основні підрозділи, наукові дисципліни: а) ойконімія (від грец. oikhumena – вся земля, оnyma – ім’я) – вчення про ойконіми, тобто власні назви географічних об’єктів (держав, країн, республіки, областей, районів, міст, сіл, хуторів, площ, улиць, провулків тощо); б) гідроніміка (від грец. hydōr – вода і оnyma – ім’я) – вчення про гідроніми, тобто власні назви океанів, морів, озер, рік, ставків, боліт тощо [Дудик, c. 124]. Також ономастика вивчає закономірності виникнення, поширення та структури власних імен у мові і мовленні, в літературній і діалектній сферах. Отже, предметом вивчення ономастики є сукупність (система) всіх власних імен.
Перші ономастичні розвідки з’явилися ще тоді, коли в «Повісті минулих літ» Нестор-літописець прагнув пізнати «…откуда есть пошла Руська земля». Насамперед, він з’ясовує етимологію назви столиці Русі — Києва й пов′язує її з легендою про Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь. Далі Нестор наводить дані про походження назв деяких літописних племен і досліджує походження назви всієї держави – «Русь». У період Київської Русі потреба зрозуміти історичний зміст географічних і етнічних назв, а також імен людей призвела до появи в писемних джерелах численних прикладів тлумачення імен. У 1289 р. у Новгороді для єпископа Климента був створений перший на Русі словник власних імен людей. Найдавнішими українськими словниками вважають «Лексис с толкованієм словенских мов просто» (середина XVI ст.), «Лексис» Лаврентія Зизанія (1596). У середині XVII ст. Стефаній Славинецький уклав «Лексикон латинский», де початковою мовою була латина, однак у перекладній частині, окрім церковнослов’янських термінів, уживані й українські слова. В 1627 р. в Києві Памво Беринда видав «Лексикон словеноросский и имен толкование», в якому спробував з’ясувати походження й етимологію імен людей. І лише в ХІХ ст. наука про власні імена увійшла в коло досліджень лінгвістики. Уперше термін “ономастика” запропонував хорватський лінгвіст Т. Маретич у 1886 р., але спочатку він містив у собі лише одну ономастичну дисципліну – антропоніміку.
Одним із перших ономастичні студії розпочав Я. Головацький – відомий український вчений, мовознавець, член «Руської Трійці». Серед найвагоміших його досліджень варто виділити такі: «Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь» (1841), «Поділ часу у Русинів» тощо. Найбільшу увагу проблемам ономастики вчений приділив у передмові до праці «Народні пісні Галицької та Угорської Русі». У своїх студіях Я. Головацький спирався на досягнення тогочасного слов’янського мовознавства і праці П. Й. Шафарика, Ф. Міклошича, В. і Я. Гріммів [Вікіпедія].
Наймолодшою галуззю ономастики вважають когнітивну ономастику. Когнітивна ономастика – це поєднання когнітивної лінгвістики і ономастики, вивчає власні назви у ментальному лексиконі людини.
⠀ Ганич, Д.І., Олійник, І.С. (1985). Словник лінгвістичних термінів. – К: Вища школа.
⠀ Дудик, П.С. (1988). Українська мова. – К.: Вища школа.
⠀ Селіванова, О.О. (2011) Лінгвістична енциклопедія. – Полтава:Довкілля-К. https://uk.wikipedia.org/wiki