Анафора

Анафора (від гр. anaphora – винесення вгору) – 1) вияв мовної економії, семантико-синтаксичне й мисленнєве встановлення співвідношення займенника або займенникового слова з його вербальним відповідником із попереднього або наступного контексту чи невербальним (глибинним) антецедентом – фрагментом змісту, фонових знань, який замінюється займенником; 2) семантико-синтаксичне явище встановлення лексичної або референційної тотожності займенника або займенникового слова з його вербальним відповідником, який знаходиться у попередньому контексті; 3) стилістична фігура, що ґрунтується на повторенні початкових звуків, їхніх сполук, слів, синтаксичних конструкцій у двох контактних реченнях [Селіванова, с. 31].
Ана́фора або єдинопочаток – стилістична фігура, утворена шляхом повторення однакових звуків, складів, слів, синтаксичних конструкцій на початку речень, віршових рядків чи строф.
Залежно від повторів розрізняють звукову (повтор звуків), лексичну (повтор слів), синтаксичну (повтор конструкцій), ритмічну (повтор пауз) та інші анафори [88]. Найпоширенішою є звукова анафора. Лексична анафора ґрунтується на повторенні слова чи слів. Наприклад: З хлібом у нас зустрічають гостей. Хліб на весіллях цвіте в короваї (Воронько).

Джерела:

⠀ 1. Ганич, Д.І., Олійник, І.С. (1985). Словник лінгвістичних термінів. К: Вища школа.

⠀ 2. Олійник, О. (1994). Світ українського слова. К: Хрещатик.

⠀ 3. Селіванова, О.О. (2011). Лінгвістична енциклопедія. Полтава: Довкілля-К