Вигук
Вигук – клас незмінних слів, які служать для вираження почуття, відчуття, виявлення емоційно-вольових реакцій на довколишню дійсність: ах, ох, гай-гай, геть, агов, ну, ура, ух, гвалт, ціп-ціп [Ганич, Олійник, 34]. Вигук – особлива частина мови, до складу якої входять незмінні слова, що виражають наші почуття та емоції, волевиявлення, але не називають їх. Вигуки не належать до самостійних частин мови, оскільки не називають предмети, ознаки, не вказують на дію і не виконують ролі членів речення. Вони не належать і до службових частин мови, тому що не виражають відношень між словами та реченнями, не вносять додаткових смислових відтінків. Вигуки надають висловленню емоційного забарвлення. Ах, нікого так я не люблю, як вітра-вітровіння (Тичина). Гай, гай! Які ж вони дрібненькі! (Гребінка). Часто одні й ті ж вигуки, залежно від інтонації, можуть виражати різні емоції. За значенням вигуки поділяються на емоційні, оскільки виражають різні почуття та переживання людини, та наказово-спонукальні, що виражають волевиявлення людини (наказ, спонукання до дії, заборону тощо). Різновидом вигуків, що виражають волевиявлення людини, є вигуки апелятивні (від лат. appellatio – звернення) [Ганич, Олійник, 34]. Деякі вигуки можуть привертати чиюсь увагу до когось чи чогось, виражають оклик, привітання, прощання, подяку тощо (дякую, до побачення, до зустрічі, агов, гей та ін.). Які зустрічі, які прощання за Дніпром та Бугом! – Здрастуйте! – Прощавайте! (Довженко). Агов, то ти. Ось дов’яжи снопів, а я піду (Леся Українка). Гей, верхолазе! Оце ти так до екзаменів готуєшся? (Гончар). Окремо виділяють вигуки, що вживаються для прикликання чи відгону тарин (цоб, киць-киць та ін.). За походженням і способом творення розрізняються первинні (непохідні) і вторинні (похідні). Непохідні вигуки складаються з одного голосного звука або кількох голосних і приголосних, які протяжно вимовляються: а-а-а, ей, ох, ага, еге, гей, гоп та ін. Похідні утворилися від слів інших частин мови. Це застиглі форми, що втратили лексичні та граматичні властивості повнозначних частин мови і перейшли у вигуки: бух, браво! господи! матінко! жах! геть! отаке! годі! До цієї групи вигуків належать і словосполучення, які в реченні часто виступають як фразеологізми: ти бач! та цур йому! пек йому! оце бач! оце так! Ой колись я навесні тут до гаю ходила, по стежках на признаку дивоцвіти садила (Леся Українка). Господи! Як же смутно й сумно жилося! (Марко Вовчок).
Від вигуків можуть утворюватися повнозначні слова, найчастіше дієслова й іменники: акати, охкати, охкання, хекати, тюкати та ін. Дід ошелешено підкидає вгору брови, потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятись (Стельмах).
Звуконаслідувальні слова
Звуконаслідування. 1.Умовне відтворення звуків природи, криків тварин тощо: ку-ку, гав-гав, му-у-у. 2. Створення слів, звукові оболонки яких тією чи іншою мірою нагадують позначувані предмети [Ганич, Олійник с. 84]. Звуконаслідувальні слова уподібнюються вигукам. Однак вони не виражають емоцій або почуттів, волевиявлення. З вигуками їх зближує характер звукового наслідування, оскільки умовно передають різні звуки і шуми: Гу-гу-гу-у! – застогнав пугач серед лісу (Панас Мирний). Хтось бив праником по шматтю: апть, апть, апть (Тютюнник). А тим часом із байраку півень – кукуріку (Шевченко).
⠀ 1. Ганич, Д.І., Олійник, І.С. (1985). Словник лінгвістичних термінів. К: Вища школа.
⠀ 2. Олійник, О. (1994). Світ українського слова. К: Хрещатик.
⠀ 3. Селіванова, О.О. (2011). Лінгвістична енциклопедія. Полтава: Довкілля-К.