Іменник
Іменник – частина мови, яка об’єднує слова із значенням предметності, що виражається в незалежних категоріях роду, числа і відмінка, здатна виступати в реченні в різних синтаксичних функціях, серед яких найтиповішими є функції підмета і додатка [Ганич, Олійник, с. 91]. Іменники відповідають на питання хто? що? Іменники мають власні та загальні назви. Загальні назви є спільними для ряду однотипних істот, предметів, явищ, понять, наприклад: небо, річка, мати, батько, калина, ліс, свято, радість, сум. Власні назви називають осіб чи предмети, які виділені з ряду однорідних: Богдан, Україна, Шевченко, Леся Українка, Тетерів, Дніпро, Сірко (кличка собаки), Орлик (кличка коня). Власні назви, які мають тільки форму однини, у множині не вживаються, тільки за винятком тих випадків, коли позначають тип людей, осіб однієї сім’ї чи родичів (брати Тобілевичі, сім’я Косачів) або означають різних осіб і предмети, які однаково називаються : Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю (Симоненко). Деякі власні назви вживаються тільки у формі множини: Суми, Чернівці, Карпати, Альпи, Гімалаї. Іменники мають категорії істот та неістот. Іменники істот об’єднують назви людей, тварин, комах, а також назви міфічних істот: брат, воїн, кіт, оса, Перун, русалка. До категорії іменників-неістот належать назви предметів, явищ, абстрактних понять: дерево, верба, барвінок, грім, сміх. Іменники, що позначають назви істот, у знахідному відмінку множини (а в іменниках чоловічого роду і в однині) мають закінчення родового відмінка зустрів брата, зустрічати братів. Іменники-неістоти у знахідному відмінку збігаються із формою закінчення називного відмінка: чути грім, читати журнал.
Іменники мають конкретне (земля, книга, хліб) та абстрактне (сміх, біль, смуток) значення.
Число іменників вказує на кількість того, що позначається самим іменником. В українській мові є незмінювані іменники типу кашне, бюро, купе, меню, у яких значення кількості визначається формами узгоджуваних слів (нове кашне, нові кашне). Будь-які інший іменник має форму числа: а) однини і множини (таких іменників найбільше) книга – книги, брат – брати, зошит – зошити; б) тільки однини молоко, масло, сметана, горох, ячмінь, мед, м’ясо; в) тільки множини: двері, сіни, лижі, сани, окуляри, дріжджі, вершки, парфуми, Карпати.
Рід іменників. Усі іменники, крім тих, що мають лише множину, належать до одного з трьох родів: чоловічий – дуб, мир, дід, батько, біль, шампунь, тюль; жіночий – земля, калина, Україна, вода, трава, подорож; середній – вікно, сонце, море, життя, роздоріжжя. Окрему групу становлять іменники спільного роду, які здебільшого характеризують певні риси особи – рева, соня, сплюха, сирота, листоноша, забіяка. Це здебільшого загальні назви, рід яких визначається тільки в контексті синтаксичним способом.
Відміна іменників. У сучасній українській мові виділяють чотири відміни іменників, які мають спільні особливості відмінювання. До першої відміни іменників належать іменники жіночого, чоловічого та спільного роду із закінченням -а, -я в називному відмінку однини (вода, калина, земля, Микола, Ілля, забіяка). Другу відміну становлять іменники чоловічого роду з нульовим закінченням у називному відмінку однини (вітер, дощ, день, край), чоловічого та середнього роду із закінченням -о, -е (батько, село, вогнище, поле, море), іменники середнього роду із закінченням -а, -я (життя, знання, листя, клоччя), крім іменників, які при відмінюванні мають закінчення –ат- (-ят), -ен-. До третьої відміни належать іменники жіночого роду з нульовим закінченням у називному відмінку (ніч, піч, сіль, подорож, кров) та слово мати. До четвертої відміни належать іменники середнього роду із закінченням –а, -я у називному відмінку (істоти малі за віком), які при відмінюванні одержують суфікс -ат- (-ят-) або -ен- (гусеня, курча, теля, ім’я, плем’я).
Відмінок. Граматична категорія іменних частин мови, яка служить для вираження синтаксичних відношень між словами [Ганич, Олійник, с. 38]. У сучасній українській мові виділяють сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, місцевий, кличний. Кличний відмінок вживається в українській мові для вираження звертання: Україно! Ти для мене диво. (Симоненко).
⠀ 1. Ганич, Д.І., Олійник, І.С. (1985). Словник лінгвістичних термінів. К: Вища школа.
⠀ 2. Селіванова, О.О. (2011). Лінгвістична енциклопедія. Полтава: Довкілля-К.