Невербальна комунікація
Цілеспрямований процес інформаційного обміну, знаковими системами якого можуть бути біологічно доцільні поведінкові сигнали тварин, спрямовані на сумісну адаптацію до навколишнього середовища, парамови жестів і міміки, математична й комп’ютерна символіка, мистецтво, гра, телепатичний зв’язок та ін.
Взаємодію людини з довкіллям за допомогою органів чуття, яка зумовлює отримання інформації, можна також кваліфікувати як невербальну комунікацію.
Дискусійною проблемою є розгляд невербальних складових у вербальній комунікації, адже остання не існує в чистому вигляді, не випадково, когнітивна психологія та психолінгвістика розглядають мовлення на підставі вербальної й невербальної комунікації, у межах яких можливі взаємні переходи, трансляції. Невербальні складники мовної комунікації трактуються подвійно: з одного боку, це знаки інших кодових систем, зокрема, й паравербаліки (фонації, жестів, міміки тощо), з іншого, як невербальні компоненти спілкування розглядають знання, почуття, відчуття, ідеї, образи, що не мають вербальної форми, однак у процесі комунікації стають підґрунтям інформаційного обміну т впливу поряд із вербальними. З метою усунення такої подвійності дослідники в галузі прагматики пропонують поділ комунікації на цифрову (вербальну) та аналогову, до якої відносять всі невербальні компоненти комунікації і яка, на їхню думку, тісніше пов’язана з об’єктом позначення. Спроби виділити вербальну комунікацію в чистому вигляді зумовили розмежування гомогенних мовленнєвих актів, які базуються на одній – мовній – семіотичній системі, і гетерогенних, або синкретичних, до реалізації яких залучається не тільки мовна, а й інші знакові системи. До числа невербаліки в таких випадках не включають невербалізовані складники свідомості, а лише знаки інших семіотичних систем, крім природної мови. Такі засоби є паравербальними щодо вербального масиву посередника комунікації – повідомлення, тексту.
За підрахунками дослідників, комунікація здійснюється здебільшого за рахунок саме таких паравербальних засобів, на які припадає 60-80% інформації, і лише 20-40% інформації передається вербальними засобами. Невербальну складову вербальної комунікації зовсім по-іншому трактують європейські дослідники Р. Дірвен і М. Веспур, які диференціюють у комунікації невербальні, паравербальні й вербальні засоби вираження (перші та другі служать інтерпретаційними ключами, треті формують текст), а також інтерпретаційну базу – світ мовця слухача, тобто ідеї та почуття, знання культури й дійсності. На їхню думку, до невербальних засобів належить імпліцитний план повідомлення, тексту, оскільки інформаційний обмін передбачає розкриття глибинних смислів, пресупозицій, авторського задуму, мети, стратегій, що передбачає складний процес обробки вербальної та іншої інформації.
⠀ Лінгвістична енциклопедія. – Полтава: Довкілля-К, 2011. – 844 с.