Комунікативна компетентність
Здатність мобілізувати різноманітні мови (мовну компетенцію), паравербальних засобів, ситуації, правил і норм спілкування, соціуму, культури для ефективного виконання певних комунікативних завдань у відповідних контекстах чи ситуаціях.
К.к. передбачає володіння не лише знаннями, а й уміннями й навичками побудови інтенційно-стратегічної програми комунікації, дотримання її і контролю за нею у процесі спілкування; орієнтації на співрозмовника, передбачення його реакції, вибору мовних і паравербальних засобів комунікації і їхнього декодування; подолання комунікативних перешкод, усунення комунікативних шумів, виходу з комунікативного цейтноту тощо. Розмежування понять мовної компетенції та здатності користуватися нею в актах спілкування здійснюється у працях Н.Хомського, який виділив linguistic competence (ментальні репрезентації мовних правил як внутрішню граматику ідеальних носіїв мови) і linguistic performance (продукування й розуміння мовлення).
Сучасні дослідження застосовують термін “мовна компетенція” щодо реальних мовців й уточнюють, що існують інші типи компетенції (прагматична, соціокультурна, стратегічна, комунікативна, або предметна, культурна й комунікативна). У широкому розумінні всі ці типи стосуються К.к. Тим самим до К.к. залучаються мовна компетенція як здатність породжувати й розуміти правильні мовні повідомлення; дискурсивна як спроможність поєднувати висловлення у зв’язні тексти й залучати їх до відповідних дискурсів; соціолінгвістична як здатність ураховувати в комунікативній діяльності соціальні аспекти ситуації спілкування, іллокутивна як здатність формувати й реалізовувати комунікативні наміри в повідомленні; стратегічна як уміння ефективно планувати початок, перебіг і завершення комунікації, досягати успішності у спілкуванні. Як здається, до цих типів варто додати паравербальну компетенцію, без якої неможливе ефективне спілкування, лінгвокультурну, що визначає культурну ідентифікацію мовця, тобто дотримання ним відповідних культурно зумовлених норм, стандартів спілкування; і міжкультурну К.к., яка залежить від потреби в ній мовця й орієнтована переважно на дві культури (рідну й чужу). У функціональній прагматиці К.к. охоплює лінгвістичну як уміння використовувати семіотичну систему мови; вербально-когнітивну як досвід комунікантів і вербально-комунікативну як здатність вступати в комунікацію, планувати її і досягати кооперативного результату. Термін К.к уведений Д.Хаймзом у значенні системи знань про правила мовної комунікації, її процедуру, етикет, ритуал, яка відображає взаємодію інтелектуального, соціального й вербального в поведінці комуніканта.
⠀ Лінгвістична енциклопедія. – Полтава: Довкілля-К, 2011. -844 с.