Розлади поведінки у дітей
Розлади поведінки (поведінкові розлади) – це сукупність систематичних генералізованих відхилень у поведінці, що характеризуються стійкою нездатністю контролювати власну поведінку відповідно до встановлених у суспільстві норм і призводять до порушення щоденного функціонування особистості.
Основні прояви: агресія, імпульсивність, надмірна дратівливість, хуліганство, прояви жорстокості щодо інших людей та тварин, провокаційна та опозиційна поведінка.
Виділяються три основні підходи щодо розуміння сутності поведінкових розладів у дітей.
В рамках клінічного підходу поведінкові розлади розглядаються як окрема нозологічна одиниця (у DSM-IV та в МКХ-10: F90 – F98 поведінкові та емоційні розлади, що починаються в дитячому віці) і поєднують у собі розлади, що характеризуються повторними стійкими взірцями нетовариської, агресивної чи демонстративної поведінки при стійкій нездатності контролювати поведінку відносно встановлених у суспільстві правил та норм(DSM-IV, МКХ-10, Ч. Венар, Е. Гура, О. Жизномірська, Д. Ісаєв, О. Кернберг, В. Ковальов, Р. Комер, Л. Кригіна, С. Поздняков, О. Соколова, Г. Сухарева та ін.). Поведінкові та емоційні розлади, що починаються у дитячому віці поділяються на:
F91.0 Розлади поведінки, обмежені рамками сім’ї: деструктивна поведінка спостерігається виключно вдома.
F91.1 Несоціалізовані розлади поведінки: агресія супроводжується аномаліями у відносинах з іншими дітьми.
F91.2 Соціалізовані розлади поведінки: дисоціальна поведінка в умовах нормальної соціальної інтеграції.
F91.3 Викликаючі-опозиційні розлади: характерні для молодшого віку і включають постійний опір і гнів.
Соціальний підхід розглядає поведінкові розлади як усі форми поведінки, що відхиляються від соціально прийнятих норм суспільства, вікових особливостей дитини та наносять реальну шкоду суспільству чи особистості (А. Висоцька, І. Гладченко, І. Григор’єва, Т. Ілляшенко, Е. Крутикова, О. Ляшенко, Н. Макарчук, М. Матвєєва, Г. Поппе, Л. Шипіцина, Л. Шипова).
Соціальний підхід ототожнює терміни «поведінкові розлади» та «девіантна поведінка». Провідні дослідники девіантології акцентують увагу на тому, що через особливості розвитку навичок самоконтролю та уявлень про соціальні норми «поведінка, що відхиляється», може застосовуватись щодо дітей віком не менше шести років, а остаточно фіксувати її краще після дев’яти років. За наявності стійкої девіантної поведінки в дошкільника до шести років її краще розглядати як прояв порушення психічного розвитку, при цьому поведінковий розлад є не окремим захворюванням, а відхиленням у поведінці.
Психологічний підхід відрізняється тим, що, окрім визначення змісту, проявів та основних чинників, що сприяють появі поведінкових розладів, детально описано психологічний портрет дитини з тим чи тим поведінковим розладом.
Малик, Я. (2021). Симптоми розладів поведінки серед підлітків різної статі. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Психологічні науки», 3, 53-59. Відновлено з: https://shorturl.at/ZGNxV.
Березка, С. (2019). Особливості психокорекції поведінкових розладів дітей з порушенням інтелектуального розвитку засобами арт-терапії. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук. Київ. Відновлено з: https://shorturl.at/7QVFa.