Сонорність
Сонорність у сучасній фонетиці визначають передусім звучністю (голосністю) голосних і приголосних, що корелює зі ступенем участі голосу в творенні звуків. Сонорність пов'язують також із гучністю голосних і приголосних, що корелює з розмахом амплітуди акустичної хвилі, зокрема, саме в такому розумінні цю теорію вперше запропонував данський мовознавець Отто Єсперсен. Звуки сильної сонорності є складотворчими, вони становлять вершину складу і приєднують до себе нескладотворчі звуки. До звуків сильної сонорності відносять голосні та в окремих мовах сонанти. Звуки слабкої сонорності є нескладотворчими, до них належать приголосні. Сонорність є якість звучання, де на перший план виступає фарбовість, краса звучання. Звуковий комплекс відчувається як цілий, неподільний на слух, гармонія якого набуває тембрового значення. Саме сонорика привносить в музичне мистецтво нове відчуття лінії і фактури.
Жовтобрюх, М.А., Кулик, Б.М. (1965). Курс сучасної української літературної мови. Київ: Радянська школа.
Пискач, О.Д., Ґоца, Е.Д. (2022). Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія: навчально-методичний посібник для студентів І курсу українського відділення філологічного факультету. Ужгород: ДВНЗ «Ужгородський національний університет».